Процес навчання як дидактична система - Студентам педучилищ - Різне - Каталог статей - Портфоліо Ірини Вовчук
Увага!
Реклама
Опитування
Який предмет Вам більше подобається викладати?
Всього відповідей: 968
Міні-чат
200

Каталог статей

Головна » Статті » Різне » Студентам педучилищ

Процес навчання як дидактична система

Поняття дидактики

Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання, виховання у процесі навчання.

Термін цей вживається в педагогічних працях з XVII ст. Я.-А. Коменський у «Великій дидактиці» (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи нав­чання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчан­ня. Його дидактична концепція зводилася до таких основ­них положень: 1) джерелом пізнання є зовнішні органи чуттів; на основі чуттєвих сприймань у процесі навчання учні пізнають явища, переходять від конкретного до абст­рактного, від простого до складного; 2) учні засвоюють знання не пасивно, а аналізують досліджувані речі, «від­кривають» невідомі для себе явища, обговорюють, повто­рюють, виявляючи при цьому певну активність і самоді­яльність; 3) у процесі навчання з'ясовуються причинні зв'язки явищ; 4) навчання повинно бути легким, приєм­ним, викликати в учнів бажання вчитися й водночас має забезпечувати глибокі та міцні знання; 5) результат нав­чання — освічена людина, яка вміє використовувати здо­буті знання в житті, у практичній діяльності.

Видатні французькі просвітителі-педагоги XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та ін­ші виступали за поєднання навчання з ремісничою працею, активізацію навчального процесу, опору на досвід та спостереження учнів, критикуючи зубрячку та зорієнтованість на оголені книжні знання.

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарсь­кий педагог Й.-Г. Песталоцщ. Він зробив спробу поєдна­ти дитячу працю на фабриці з навчанням; вимагав буду­вати процес навчання на основі чуттєвих сприймань, які вчитель спрямовує відповідно до поставлених педагогічних завдань і які стають дієвим засобом розвитку психічних здібностей. На його думку, тільки знання, супроводжувані вміннями та навичками, дають можливість застосовувати їх на практиці; глибокі знання можливі лише за умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

Викликає Інтерес у дидактичному плані розробка ні­мецьким педагогом Й. Гербартом проблеми виховуючого навчання, в процесі якого виникають різні Інтереси учнів (емпіричний — до навколишнього світу, абстрактний — до причин речей І явищ буття, естетичний — до прекрасно­го, симпатичний — до близьких, соціальний — до всіх лю­дей, релігійний — до проблем релігії тощо).

Значний внесок у дидактику середини XIX ст. зробив видатний німецький педагог А. Дістервег, який розглядав навчальний процес як такий, що розвиває пізнавальні можливості учнів І сприяє формуванню в них самостійно­сті та Ініціативи. На його думку, здобуття учнями глибо­ких знань можливе лише за умови вияву їх активності у процесі навчання. Завдання вчителя — вміло спонукати учня до пізнання, допомагати йому пізнавати Істину, озброївши його методами пізнання явищ, процесів, фактів.

Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв ви­датний російський педагог К. Ушинський. Процес навчан­ня він поділяв на три логічні етапи: 1) чуттєве сприйман­ня — вплив предметів зовнішнього світу на учня; перетво­рення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлен­ня; 2) розумове пізнання — переробка уявлень через виявлення Істотних ознак предметів, узагальнення, абст­рагування на поняття; 3) Ідейне пізнання — формування певного переконання, світогляду, який впливає на творчу діяльність людини.

К. Ушинський висловив низку прогресивних думок щодо змісту освіти. Для сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови І літератури, які мають бути провід­ними у початковому навчанні. Особливе місце він відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість, систе­матичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Створена ним дидактична система не втратила своєї актуальності й нині.

Предметом дидактики є:

1) визначення мети І завдань навчання, без чого не­можливе повноцінне навчання;

2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог сус­пільства. Це дасть змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні практичні вміння І на­вички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

3) виявлення закономірностей процесу навчання на ос­нові його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експе­риментальної роботи;

4) обґрунтування принципів І правил навчання на ос­нові виявлених закономірностей навчання;

5) вироблення організаційних форм, методів І прийо­мів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами І шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель, щоб вико­нати завдання процесу навчання.

Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якою має значен­ня для всіх навчальних предметів разом. Дидактика абст­рагується від особливостей методики викладання навчаль­них предметів.

Особливості викладання окремих дисциплін є предме­том їх методики. Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогі­ки. Але методика І дидактика мають спільний об'єкт нау­кового дослідження — процес навчання. Методика виок­ремлює в ньому специфічне для навчання, з конкретного предмета зокрема. Дидактика досліджує закономірності навчання з різних предметів.

Як складова частина педагогіки, дидактика має свій категоріальний апарат. До нього передусім належать роз­глянуті вище дидактичні категорії навчання й освіти. Далі У посібнику дано визначення Інших категорій дидактики (принципів, методів, форм навчання тощо).  

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення освіти І навчання відповідно до потреб суспільства І суспільно-економічних умов. У пері­од розбудови національної школи, окрім удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важли­во оптимізувати процес навчання, тобто організувати йо­го на таких засадах, щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменших витрат часу і зусиль. Усе це має відбутися водночас з інтенсифікацією процесу навчання. Йдеться про таку організацію процесу навчання, за якої збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищуєть­ся продуктивність їх праці, зростають пізнавальна само­стійність, ініціатива і творча активність. Сучасна школа не може базуватися на примусі, що призводить до форму­вання безініціативної особистості. Посилення міжпредмет-них і внутріпредметних зв'язків дає змогу, по-перше, за­ощаджувати навчальний час, по-друге, ефективніше фор­мувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності між предметами і явищами.

Процес навчання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компо­ненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учи­теля на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада­ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учення.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомлен­ні нових знань, організації спостережень, лабораторних І практич­них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо­діння соціальним досвідом з метою його використання в практич­ному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учите­лем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу навчан­ня залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчен­ня навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного закла­ду певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізна­вальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і під­ручників, а також продуманість змісту кожного навчально­го заняття); операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, ме­тодів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднан­ня фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо за­своєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулю­ючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності про­цесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповід­на робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спіль­ні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об'єк­тивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнан­ня—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, на­буття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і нау­ковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнан­ня законів і закономірностей об'єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнан­ня існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дос­лідження об'єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об'єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж ро­ку. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передба­чає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у піз­нанні є критерієм істини, в той час як у навчанні переві­ряти істинність знання нема потреби. Тут практика допо­магає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч­ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома­ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува­ти наукові принципи й методи у поясненні явищ приро­ди, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положен­ня філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, пе­рехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є його супе­речності: між зростаючими вимогами суспільства до про­цесу навчання і загальним станом цього процесу, який по­требує постійного вдосконалення; між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених пе­ред ними нових завдань; між фронтальним викладом ма­теріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретич­ними знаннями й уміннями використовувати їх на прак­тиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й ви­користанні цих суперечностей для активізації пізна­вальної діяльності учнів.

 Функції процесу навчання

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забез­печити виконання цього завдання реалізацією трьох функ­цій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Освітня функція

Покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні га­лузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірно­стей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Знання є головним компонентом освіти. Виділяють та­кі види знань: основні терміни і поняття, без яких немож­ливо зрозуміти жодного тексту, жодного висловлювання; факти щоденної дійсності та наукові факти, без знання яких неможливо зрозуміти закони науки, формувати пе­реконання, доводити і обстоювати ідеї; основні закони науки, що розкривають зв'язки й відношення між різни­ми об'єктами та явищами дійсності; теорії, що містять сис­тему наукових знань про певну сукупність об'єктів, методи пояснення та передбачення явищ певної предметної галузі; знання про способи діяльності, методи пізнання й історії здобуття знань (методологічні знання); знання про норми ставлення до різних явищ життя (оцінні знання).

Розглянуті види знань поділяють на теоретичні й фак­тичні.

Теоретичні знання — поняття, системи понять, аб­стракції, теорії, гіпотези, закони, методи науки.  

Фактичні знання — одиничні поняття (знаки, цифри, букви, географічні назви, історичні особи, події).

Серед знань, що мають засвоїти учні у процесі навчан­ня, особлива роль належить тим, які виражають способи діяльності і використовуються на практиці. Вони мають алгоритмічний характер (наприклад, знання про способи і порядок виконання арифметичних дій). У навчальних предметах вони оформлені у вигляді правил.

Освітня функція навчання повинна забезпечити: повно­ту знань, яка визначається засвоєнням передбачених нав­чальною програмою відомостей з кожної навчальної дисци­пліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв'язків; системність знань, їх упо­рядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попередньо­го і прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, Що полягає в розумінні зв'язків між ними, прагненні само­стійно постійно поповнювати їх; дієвість знань, що передба­чає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забез­печує формування в учнів умінь та навичок.

Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, за­снована на доцільному використанні людиною знань І навичок.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому Індивід спро­можний виконувати певну дію раціонально, точно І швидко, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

У педагогічній літературі розглядають первинні та вто­ринні вміння.

Первинні вміння — неавтоматизовані дії, підпорядко­вані певному правилу; це може бути неавтоматизована на­вичка (початкова стадія її становлення), а може бути й дія, в повній автоматизації якої нема потреби. Особливість первинних умінь у тому, що вони близькі до навичок, під­даються автоматизації.

Вторинні вміння — дії, які принципово не можуть бу­ти автоматизовані, тому що не мають однозначного прави­ла в своїй основі й передбачають елементи творчості; ці вміння включають навички, але не зводяться до них. У навчальному процесі вони підлягають повній автома­тизації і входять як автоматизовані компоненти до склад­них вторинних умінь. Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої не можливо набути вміння викладати свої думки на письмі. Під час оволодіння грамотою напи­сання літер є первинним умінням, пізніше воно перетво­рюється на навичку. Друге первинне вміння — узгоджен­ня слів — може стати навичкою, але може залишитися і первинним умінням.

Розрізняють уміння і навички теоретичні (в їх осно­ві — правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичні (дії, що регулюються за до­помогою формул, моделей, зразків).

В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов'язково оволоді­ти такими загальнонавчальними вміннями: 1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти, по­рівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, диву­ватися; 3) висловлювати міркування про те, що учень ба­чить, спостерігає, робить, думає; 4) вільно, виразно, сві­домо читати; 5) вільно, досить швидко і правильно писа­ти; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ни­ми; 7) знаходити книжку з питання, що цікавить; 8) зна­ходити в книжці матеріал, що цікавить; 9) робити попе­редній логічний аналіз тексту в процесі читання; 10) слу­хати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді; 11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над текстом, над логічними складо­вими частинами; 12) написати твір — розповісти про ба­чене навколо себе.

Розвиваюча функція

Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розви­ваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мо­тивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі за­гальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого ви­значається структура знань; систематизації — встановлен­ня віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкре­тизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властиво­стей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — ло­гічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцен­тування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — роз­поділу понять на взаємопов'язані класи за істотними озна­ками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відно­шень понять, знаходження спільних і відмінних їх власти­востей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зво­ротна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відки­данням неістотних; узагальнення — виділення ознак, вла­стивостей, істотних для кількох понять.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвитко­ві в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

Виховна функція

Виховний характер навчання — об'єктивна закономір­ність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція діяльності вчите­ля, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання переду­сім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на ос­нові засвоєння системи наукових знань про природу, сус­пільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе.

Формування наукового світогляду є підґрунтям для ви­ховання моральних, трудових, естетичних і фізичних яко­стей особистості. У процесі навчання формуються такі мо­ральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна по­зиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, не­обхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі вироб­ництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийо­ми її виконання, контролювати себе, раціонально викори­стовувати час.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від перелічених нижче чинників:

Використання змісту навчального матеріалу. У кож­ній темі підручника закладено достатньо навчального матеріалу для реалізації означених функцій, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі цьо­го матеріалу вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з інших джерел.

Добору форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої функції добирають форми і методи навчання, які заохочують учнів до самостійного здобу­вання знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової літератури, спостережень, написання рефератів та ін.).

Забезпечення порядку і дисципліни на уроці.

Використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація оцінки, яку виставляє вчитель. Заува­ження про неточність чи неповноту відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або невдач мають виховний аспект, оскільки викликають в учня певні переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність.

Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Ерудований педагог викликає в учнів бажання підвищу­вати свій освітній рівень. Тактовний, доброзичливий учитель позитивно впливає на виховання учнів, навіть важковиховуваних.

Розглянуті функції тісно пов'язані між собою, і реалі­зація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог, готуючись до уроку, пови­нен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.

 З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забез­печити виконання цього завдання реалізацією трьох функ­цій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Закономірності навчання — об'єктивні, стійкі й істотні зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.

Ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких він протікає, навчально-матеріальної бази (навчаль­ні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засоба­ми навчання, приладами, інструментами, комп'ютерною технікою, дидактичними матеріалами тощо).

Процес навчання залежить від вікових і реальних нав­чальних можливостей учнів. Його зміст і методи визнача­ють передусім з огляду на вікові особливості дітей. Реальні навчальні можливості учнів зумовлені рівнем розвитку інтелектуальної, емоційної та вольової сфер, знань і вмінь, навичок до навчання, ставленням до навчання, фізичним станом і працездатністю. Свідчення цього — у школі різ­ні діти вчаться по-різному.

Навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчи­теля, учня і виучуваного об'єкта. Навіть якщо учень опа­новує предмет самостійно за підручником чи додатковою літературою, вчитель спрямовує його пізнавальну діяль­ність і контролює її.

Навчальний процес ефективний лише за умови актив­ності учнів. Що більша різноманітність діяльності учнів на Уроці, що більша інтенсивність їхньої праці, організованої педагогом, то результативніший процес навчання.

Принципи навчання (дидактичні принципи) — основні положен­ня, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчаль­ної роботи школи.

Принцип навчання, відображаючи якийсь один істот­ний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для форму­лювання правил навчання. 

Категорія: Студентам педучилищ | Додав: ІринаВовчук (16.03.2010)
Переглядів: 194
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Реклама
Свято на порозі
Осталось...
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Я тільки ЗА!
Хмара тегів
Кнопочка сайту
Код: